Оксана Стефанівна Забужко - Тут могла б бути ваша реклама

Натомість він, по-хлоп’ячому весело блиснувши очима, передає мені ракетку назад: роби-як-я. Лови, цебто, кайф. Чорта пухлого, братіку: мене можна тільки, вислідом тупих і виснажливих повторів, надресирувати як ведмедя, але от жодного кайфу я, як і ведмідь, від того не отримаю: в моїх зазубрячених рухах ніколи не буде свободи.

– Я намуляла руку…

Ну просто тобі Мавка з другої дії «Лісової пісні»: «Я руку врізала…» Зараз він мені відповість, як Лукашева мати (і – слушно!): «Було при чому!» Але при основі великого пальця, там, де червоніє натертий руків’ям ракетки басаман, справді вже проступає пухирець: буде чим відзвітуватися Олегові за свою старанність, хай бачить! Якщо після цього в нього не з’являться докори сумління…

– Потому шо нєправільно дєржитє, – з легким серцем кидає інструктор: моя «вава» явно не робить на нього аніякісінького враження, типово чоловіча нечуственність (зате зі своїми власними «вавами» як же вони всі в одну душу носяться, Господи!). Натомість щось інше перепиняє його увагу – на мить він затримує мою долоню, вдивляючись у неї, ніби збирається ворожити, і, лиш перехопивши мій питальний погляд, пускає (ледь зашарівшись!):

– Очєнь нєжниє рукі, – пояснює, наче виправдовуючись. Я сміюся перебільшено голосно – головним чином від полегкости опинитися врешті на своїй території:

– Це діагноз чи комплімент?

Інструктор бентежиться, як пацан: словесна гра – то вже мій Вімблдон, моя подача з крутим підрізом, яку він годен хіба що провести очима, – таких м’ячів ловити явно не звик, і не варто вганяти хлопа в краску ні за що ні про що… Колись я полюбила Олега саме за те, як, мало не від першого знайомства, сміливо був ринувсь навперейми всім моїм подачам, показавши себе справді партнером, здатним витримувати темп, – заснидівши розумом на своїх однотипних ділових оборудках, він явно тішився, розминаючи затерплі в безрухові ділянки мозку, з наростаючою втіхою брав більшість моїх «м’ячів», а ті, котрі пропускав, відступаючись, викликали в нього безкорисливо-щирий захват, майже порив аплодувати, як у мене – споглядання з лавочки за грою інструктора: екстатичний, ледь не побожний подив перед виявом чистого артистизму, і під одну з таких хвилин Олега й прорвало на освідчення, досі пам’ятаю його заворожений погляд за-мить-до-того, – щойно перегодом виявилося, що то був чи не найспонтанніший учинок у його житті, загалом вельми жорстко спланованому й контрольованому, але тоді ми були ще по-справжньому щасливі… Чого Олегові не уйняти – це спортивної витривалости: зрештою, і в теніс він грає з дитинства. Непогана школа, авжеж. І в даному випадку він теж доможеться свого: добряче попомучившись, цей скупо плачений хлопака колись таки надресирує «пані Марту» (хоч його й вочевидь ламає так до мене звертатись, до цієї форми він не звик, і вона його сковує, як сковувала б іноземна, але й на «просто Марту» перейти не важиться, тож здебільшого ми обоє за німою згодою чемно балансуємо на безособовому «Ви»…) – надресирує її до тієї кондиції, коли «пані Марта» зможе, дарма що без особливої радости, супроводжувати рідного мужа на корти в ролі дарма що нікудишнього, а все ж таки спаринґ-партнера, такого собі зброєносця. Кажуть, це позитивно впливає на взаємини подружжя. Зміцнює, цебто, родину – коли чоловік дістає нагоду по повній програмі продемонструвати тобі, яка ти, власне кажучи, нікчема. Яка (наприклад) недолуга каракатиця – а він все’дно тебе любить: хоч поганеньке, зате своє. Вже навіч бачу, як, за яких півроку, десь так у вересні-жовтні, я безладно метушуся цим самим кортом, не встигаючи на Олегові нещадні, хижі подачі, – він уміє бути мстивим, тобто щиро діставати насолоду од чийогось приниження… Я раз у раз вибігатиму цуциком за ворота й пірнатиму в кущі, шукаючи за м’ячем, а Олег чекатиме тимчасом потойбіч сітки в олімпійській позі, поляпуючи себе ракеткою по стегну й поблажливо посміюючись. Потім ми поїдемо до ресторану, де він змітатиме з тарілок з апетитом зголоднілого підлітка, а перед десертом завважить, – утираючи рота серветкою, мов переводячи дух, – що я забагато курю, і я й правда куритиму як комин. Говоритимемо ми мало, та й про що б зрештою?

Бог свідок, я завжди згодна йому підіграти – як кожна жінка, влаштувати по ходу всякого спільного діла невеличкий, непомітний міньєт його настовбурченому самолюбству, вмисне підкресливши, навіть інколи педальнувши до відвертого ґротеску свою невмілість в усьому тому, де він дійсно мене переважає, – зобразити з себе, приміром, геть непрактичну розтелепу, якій усе валиться з рук, яка нездатна навіть на стіл до ладу накрити й перед приходом гостей раденько обертається мужеві-всевмійкові на дрібного попихача, на принеси те, подай се, чудова композиція, Олежку, а куди скажеш поставити квіти? – я охоче відступаю йому справи, що називається, організаційні, нібито сама я страх яка незорганізована особа і, якби не він, то ну буквально на жоден літак би не встигла (чотири вирішальних для моєї кар’єри роки прожила сама – і прекрасно якось усе і всюди встигала!), – але хай буде, не маю нічого проти, чи ж мені шкода, зрештою, це звичайна система вироблених компромісів, як навзаєм допасованих зазубнів і западин, неминуча й неуникненна, якщо хочеш мати чоловіка не тільки для ліжка, бо перемог у ліжку йому ніколи не буває досить, о’кей, дуже добре, я все це розумію і все приймаю, але, до ясної холери! – я ж розказала йому про свій двоколісний велосипедик, і про свої шкільні страждання в спортзалі теж, я пояснила, як мені паскудно, погано мені, чуєш, невже це так важко втямити! – всюди, де мені гукають, як держати руки, а як ноги, і що і в якому порядку з ними чинити, можете вважати мене жертвою гуртового зґвалтування, якщо вам так зрозуміліше, чи ще якогось травматизму, виберіть собі до вподоби самі, тільки, ради Бога, лишіть мене в спокої, от і все, чого я прошу! Я все це виказала, ба ні, викричала (крик – зброя слабких!) на одному подиху, натхненно й темпераментно, – і вся моя бурхлива навала, вся літня гроза розбилась як стій об Олегову спокійну, стримано-переможну, як на портретах товариша Сталіна, посмішку: «Так от тобі й нагода позбутися цієї проблеми!» – і так переконливо воно в нього прозвучало, достоту як у мудрого батька народів, котрий із певністю знає, які ліки вживати, навіть якщо нерозумним дітям вони, гіркі, не до смаку (ГУЛАГ, наприклад…), аж я, спантеличена, подумала на хвильку (і через цю хвильку тепер і стовбичу тут, як голяка серед площі!): ч-чорть